Праця: бути чи не бути?

Artykuł ukazał się w wydaniu specjalnym - Dziennik Bardzo Wschodni. Wydanie specjalne, zostało przygotowane z inicjatywy i środków stowarzyszenia Homo Faber przez ukraińskich i białoruskich dziennikarzy Lublina

Видання спеціальне створенo з ініціативи та фінансуванням об’єднання Homo Faber і силами українських і білоруських журналістів Любліна

***

Людина, що не має потужної фінансової подушки безпеки, навряд чи дасть ради собі і дітям без стабільного і регулярного доходу. Три місяці безкоштовного проживання та фінансової помочі для українців, що заїхали після 24 лютого, що далі?

Люблін дуже відкритий для нас. Чи варіант перший – уряд праці

«В Україні я не пам’ятаю, коли останній раз шукала праці. Мабуть, що після університету. То був початок 2000-х, за два роки я змінила з десять дурних робот, маючи свіжий диплом економіста. Я торгувала в холодному кіоску печивом, в’язала светри на замовлення, була репетитором з математики... Аж більш-менш в країні все пішло на лад. Тоді ми з подругами відкрили свою спортивну школу. То був 2005 рік. За пару років ми додали ще танці, учнів більшало в геометричній прогресії, школа вже тоді мала неабиякий успіх, і я не думала, що колись змінить наше життя – війна!» – розповідає Марина З., що виїхала в березні з-під Харкова, залишивши дім, справи, нерухомість (якої вже немає) і чоловіка – воювати.

Марина спочатку трапила в мале містечко, після шоку війни і переїзду – не вибирала, але втамувала емоції, відвела дітей до місцевої школи. Незнання польської компенсувала англійською, невміння допомагати польській приймаючій родині на городі – роблячи обіди в українському стилі на всіх. Знайшла інтенсивні курси мови онлайн, записалася разом з дочками, «вигуглила» найближчі перспективні в професії міста, і так потрапила до Любліна.

«Люблін дуже відкритий для нас. Дивлюсь, дівчата-українки йогу розкручують, виставляють свої марки прикрас на ярмарках, вже знаю, як відкрити фірму в Польщі, але це пізніше, роздивляюся, моніторю ринок (якщо прийдеться залишитися тут). Я почала з роботи для досвіду, мови, хоча можу, в принципі, жити в своє задоволення і тринькати гроші, які відкладала за життя вдома. Роботу я маю таку, як тут хотіла, в солідній державній структурі, і знайшла її дуже швидко через уряд праці, рекомендую», - ділиться героїня.

Уряди праці, допомагають знайти вакансії та надають інформацію про відповідні з них. Крім цього Уряди інформують про можливість отримання допомоги від інших державних установ і фондів, консультують з питань кар’єри, допомагають при зміні кваліфікації, при вашому бажанні – перевіряють рівень Ваших професійних компетенцій.

Можна прийти до уряду особисто, скласти заяву на допомогу, де вказати свою професійну кваліфікацію, досвід, і свої побажання. Те саме можна зробити, зкориставшись з гарячої лінії, поздвонивши на номером 19524.

«Станом на 31 серпня 2022 року відповідно до положень Закону від 12 березня 2022 року про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом в повітових службах зайнятості Люблінського воєводства зареєстровано 918 безробітних громадян України, - 89% – жінки, - коментує Марек Куна, речник Воєводського уряду праці. - З них 3,5% економістів, 2,3% продавців, 1,7% медсестер, по 1,3% кухарів і бухгалтерів і більше половини – 51,2% - без вказання роду праці, для порівняння - 38,9% у Польщі.» Тобто Навіть, коли людина не розуміє, яку б працю могла виконувати в Польщі – можна просто заповнити форму, вказавши всі свої компетенції, риси і сильні боки.

До того ж, вакансії урядів праці передбачають роботу в умовах, регульованих законами і контрольованих. Це стосується годин праці, норм оплати, умов і дотримання безпеки в праці.

«Я не довіряла посередникам, - розмірковує Марина, - коли шукала вакансії в фейсбуку, почали писати різні дивні люди, і українською, і польською, пропонувати чорні підробітки. Я не порушувала закон в Україні, і не буду робити це тут».

«Я ніколи не зрозумію претензій до Польщі чи поляків». Варіант другий – довіритися Фондам помочі

В Україні Оксана К. була соціальним працівником з колосальним досвідом праці з людьми в скрутних ситуціях – хворими, особами з неповносправностями, колишніми в’язнями. Перше, що мала на меті по перетині кордону, - шукати роботу.

«Приїхали ми з Херсона, - розповідає 46-літня Оксана К., - восьмого березня, в той самий день, як в подарунок до жіночого свята, волонтерка з Homo Faber привезла нас машиною до родини поляків, яка, до речі, нас не відпускає до цього часу. Поки їхала з України згадувала, аналізувала, що я вмію робити, і вміння шити було в тому списку, хоча ніколи в цьому не працювала. Звернулася до того самого центру інформації в Центрі Культури, знайшла об’яви набору швачок на пошиття весільних суконь, сама хазяйка бізнесу роздрукувала, я так розумію. Одне було бажання, аби взяли хоч підробляти.»

Pоботі тонка, досить специфічна, виявилася досить важкою для особи без спеціального досвіду. Навіть при тому, що Оксана не була спеціалістом від весільних суконь –– за три місяці навіть відносно невеликого доходу вдалося більш-менш дійти до себе, дякуючи грошовим виплатам, доступності помочі харчами, хімією і підтримці приймаючої родини, адже виїхали вони з доцею (як більшість наших співвітчизників в той час) з самим рюкзачком з документами і першим необхідним.

З часом, вже маючи досвід пошуку і нові контакти, Оксана почала шукати нові варіанти, з більш підходящим графіком і кращими умовами для себе. На зараз вже три місяці вона працює на підприємстві з пошиття дитячих речей і підкреслює, що повністю задоволена, і умовами праці, і особливо – ставленням до працівників з України в ці часи, підтримкою і співчуттям.

 «Я розумію, коли малесенькі діти, стан здоров’я не дає працювати і заробляти на себе, все буває. Але я ніколи не зрозумію претензій до Польщі чи поляків, не зрозумію, що комусь помочі мало, чи її не відчуває, не зрозумію позиції «мені всі щось винні», тим більш, що не Польща воює з нами», - коментує Оксана дописи в фейсбуку тих, хто досі, місяцями не може собі порадити.

«Просто соромно було задарма жити». Варіант третій - допомагати іншим, і карма повернеться

Ліля Н. не знала ані слова польською, тридцять років в Україні працювала на пошті листоношею, і боялася щось змінити, трималася місця, свого села на Чернігівщині і свого чоловіка, доки його не стало. Навіть виїхати від російських загарбників сама б не наважилася, аби сусідка майже силою не всадила її, в домашніх чоботах, з переляканою кішкою до старих «Жигулів».

Згадує: «я ще й не думала про працю, бо хто я – в чужій країні? Ще й наші кажуть, не хочуть нас польські пани брати, не пробуй, бо не вийде... А я стала щось робити, бо соромно було жити задарма, хоч і на тій розкладушці в спортзалі кості боліли, але дах є, їсти є, ніхто тобі не стріляє... Не сиділося мені, почала, як хтось привозив до осередку сире, то готувала на шкільній кухні, не робила нічого особливого, тільки як вдома кожна хазяйка... Навіть менше, бо ні разу й курки не обскубла, все готове, помите».

З часом Лілю почали називати «мамою» за її велике серце і турботу про кожного, від кошеняти до бабусь, що ледве ходять, а з часом прийшла кулінарна слава, і – один другому, другий – третьому – жінка дістала запрошення спробувати себе в гастрономії.

«Ми запросили пані Лілію до допомоги в кухні, спробувати, і їй – заробіток. А зараз наш кухар дає їй самій робити робити страви: сирники, борщ український, суп зі щавлю, - коментує Анна П., співвласниця закладу харчування, - Але вона така скромна. Я радію, що робота у нас розв’язала цій чудовій жінці руки – вона з липня орендує невелику квартирку, де має спокій і час на своє хоббі – кішок. А з того, що знаю, зараз прийняла вже до себе українську родину з маленькими близнятами».

Ліля визнає, що в тій родині реалізує себе як мама і бабця, якою ніколи не була, але справжня її мрія – повернутися до України і жити на своїй землі.

Каже: «не слухайте нікого, а робіть свою роботу! Не вірила, що в моєму віці можна щось змінити, але я відчуваю, що я вже не така, як була, і придумала план на життя, хоч дивуюся, як вражають людей такі прості речі, як борщ з помідорами з грядки, чи гоголь-моголь. Ще боюся їхати, сусідка повернулася, і відірвало їй ноги на міні... Але я повернуся і наготую для цілої вулиці. А ще грибів назбираю, і насушу на нитці. Щоб в хаті пахло».

Дві причини працювати

І, врешті, причини працювати в Польщі.

Польща відкрила такі ресурси, для тих, хто приїхав після лютого, що вже не українець шукає працю, а – праця – українця.

Праця можлива без будь-яких додатких дозволів. І так само легко можна її змінити. Того ще українці в Польщі не знали. Повірте.

«Кількість повідомлень про працевлаштування громадян України у Люблінському воєводстві до кінця серпня 2022 року сукупними даними - 13 008», - коментує Марек Куна, речник Воєводського уряду праці.

Можна? – можна. Може не з першого дня, може – варто навчитися новому, може – не відразу «в дамки»... Вам «шашечки» чи їхати? А врешті, одне одного не виключає.

* міжнародна журналістка, магістрка психології

Dziennik Bardzo Wschodni - obejrzyj online i pobierz PDF: